Земельні реформи потрібні, але які?

Земельні реформи завжди бентежать душу українця, адже їх проведення визначає долю народу на десятиліття, а то й на віки. За понад тисячолітню історію України-Руси тільки дві реформи відбулися в інтересах українського народу: перша за часів Київської Русі в IX—XI ст., яка узаконювала право на землю без права на рабовласництво, друга за короткочасного мирного правління Богдана Хмельницького — всі землі попереднього загарбника (Речі Посполитої) стали власністю козацтва, селян і козацької старшини на всі сто відсотків. Решта земельних реформ відбувалися без участі української сторони: через сто років після смерті Б.Хмельницького 100% земель України опинилися у руках російських поміщиків із закріпаченням завжди вільних людей.

Земельним реформам УНР у 20-х роках ХХ ст. також не судилося здійснитися. А запровадження насильницьких сталінських земельних реформ було безпрецедентно жорстоким, кривавим і рішучим.

Будь-яка земельна реформа, хоч би в який спосіб вона здійснювалася, не минала спокійно. Щойно Україна здобула незалежність, як виникло передусім земельне питання, яке перший і другий президенти України розуміли дуже просто: все відібрати у колгоспів і розділити порівну.

Незавершена реформа в аграрному секторі України набула ознак безпорадності — по 2 га на душу виділили, але забули, що розграбовані колгоспи позбулися всієї техніки, всього тваринництва, покинувши напризволяще старіюче селянство України без коштів до існування. Хіба що можна було здати новоявленим скоробагатькам землю в оренду за мізерну плату, а то й задарма.

Фермерський рух, який мав би набрати шалених обертів зі збільшенням кількості селянських господарств, ледь жевріє через непомірні податки, величезні кредити і грабіжницькі закупівельні ціни на продукцію агропромислового комплексу. І все це на тлі перманентного збільшення вартості пального, насіння, техніки, агрохімікатів. Під цей прес потрапили і кооперативні господарства, які володіють 2—3 тис. га орної землі. Зате у нас нарощують м’язи корпоративні латифундії з іноземним капіталом. За мінімальних витрат на підтримання родючості землі та активного введення в оборот комерційних культур (зернових, соняшнику, кукурудзи) вони обробляють сотні тисяч гектарів, забезпечуючи інтенсивною працею лише невеличку групу щасливчиків-механізаторів. Адже їх загін у п’ятдесят чоловік здатен обробляти за сезон по десять тисяч і більше гектарів ріллі.

Зубожіле населення за 20 років існування незалежної України так і не народило середнього класу, який є потужним чинником державотворення. Адже що заможніший народ, то міцніша держава і що більше у нього коштів, то більша гарантія, що земля стане власністю саме свого народу. Та не судилося.

Читаючи свого часу лекції студентам Національного аграрного університету, автор ставив на голосування таке запитання: «Хто за проведення земельної реформи?» Половина — «за». «Ви маєте рацію», — моя відповідь цим студентам. «Хто проти?». Половина — «проти». «І ви маєте рацію». Аудиторія дивується: такого не може бути, щоб усі мали рацію. А тлумачення відповіді просте як світ. Аргументи «за»: земля — товар; відсутність земельного ринку стримує розвиток продуктивних сил агрокомплексу — не можна поставляти новітню техніку і технології, розвивати інфраструктуру і будівництво, не можна відчувати себе повним господарем, здійснювати довгострокові заходи з підвищення родючості земель. Тимчасовці дбають про власну кишеню і про себе, а не про прийдешні покоління і долю землі.

Аргументи «проти» складні і потребують продуманого руху законодавчої бази та її виконання, щоб не нашкодити людям і державі у досягненні поставленої мети. А для цього потрібні час і мудрість та, якщо хочете, консолідація думок різних політиків, щоб прийняти правильні рішення. І сьогодні не на часі впровадження у життя будь-якого, навіть найпрогресивнішого закону про торгівлю землею. Тим паче що запропонований проект закону України «Про ринок земель» не може претендувати на непорочність, адже у ньому перескочили через бар’єри, які треба нівелювати для нормального функціонування такого ринку.

Зазначений законопроект про ринок земель (хоча земля у нас одна) настільки випередив свій час і викладений у такій редакції, що після введення його в дію наша земля стане для нас чужою, а український народ буде зайвим на ній. Вдумайтеся: в оборот земель сільськогосподарсь¬кого призначення, що будуть виставлені на торги, включено землі державної, комунальної та приватної власності і 10% земель запасу. Суб’єктами ринку, крім фізичних і юридичних осіб Ук¬раїни, визначено осіб, що здійс¬нюють примусову (!) реалізацію земельних ділянок, іноземних громадян та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб і державу (ст. 5). Одразу виникає непорозуміння. Адже, з одно-го боку, представники іноземного капіталу буцімто і є суб’єк¬та¬ми ринку земель, а з іншого — «во¬ни не можуть мати у власності землі сільськогосподарського призначення» (ст. 15). Подвійні стандарти заводять проблему в тінь і в спекулятивні оборудки, та куди подітися іноземному капі¬талу, якщо земля не продається?

Проектом закону передбачено торги не всією землею оптом, а окремими ділянками: для західного регіону — 110—180 га, для центрального і північного — 250—400 га, південного і східного — 590—870 га. Нескладно припустити, що спокуса будь-якими способами примножити ласий шматочок землі виникатиме системно, і наступний закон про продаж української землі вже просто не знадобиться. Тим більше що в проекті закону є лазівки для збільшення площ, що не перевищують 30% земель сільськогосподарського призначення, які розміщені на території регіону за місцем розташування набутих у власність земельних ділянок одним чи двома громадянами України (ст. 21).

У проекті проігноровано екологічний підхід щодо обмеження доступу до природозахисних смуг уздовж русел великих, середніх і малих річок та їх витоків, встановлених Земельним кодексом України, щодо заборони торгів заповідним фондом України, не визначено застережних заходів щодо продажу земель з ухилом більше трьох градусів, не встановлено відповідальності за хижацьке використання землі покупцем у разі виснажливої її експлуатації.

І всі ці землі продаються з аукціону. Неважко передбачити, що справжні власники і землекористувачі, можливо, й не знати¬муть, що їхні поля опинилися у чужих руках.

Громадянам України, а також уже й іноземцям відкривається можливість земельних торгів у формі конкурсу для будівництва об’єктів транспортної інфраструктури, електроенергетичних та соціальної інфраструктур.

Отак. Землю України розпродано. Час розкидання каміння на нашій Українській Ниві завершено: земля пішла на розтерзання, а український народ — на заклання, бо зникає село, яке завжди було оберегом нашої ідентичності. Чужим людям воно не потрібне… Та не доведи Господи справді дочекатися завершеної дії цього закону. Врешті-решт, настає час збирати каміння на нашому благословенному чорноземі, що становить майже третину його світових запасів. Наша земля — не Клондайк і не нафтоносний Ара¬війський півострів. Адже там бу¬ли або є вичерпні природні ресурси. А родючість нашої землі вічна, коли з нею по-господарськи поводитися. Якщо ж по-хижаць¬ки, то деградація землі разом із деградацією суспільства неминучі.

Урожайність зерна у 80 млн. тонн навіть за сучасного розкладу продуктивних сил України — не межа, і цей відновлюваний ресурс працюватиме безкінечно довго на благо України. Та варто дати у законодавстві хоч невеличку лазівку, як ласих на нашу землю знайдеться вдосталь, причому звідусіль. Господарем землі повинен бути той, хто її обробляє.

От чому, перш ніж ухвалювати закон України «Про ринок земель», слід підготувати для цього чітке попереднє законодавство, яке забезпечило б українське суспільство правовою, методологічною і нормативною базами для здійснення такої реформи. На наш погляд, знекровлене і зубожіле село України потребує насамперед економічних реформ. Закон України «Про кооперацію» застарів і не діє у тій частині, яка заохочувала б селянина об’єднувати свої паї в місцеві кооперативи. Держава не довела земельної реформи до кінця, втратила шанс зберегти потужний аграрний потенціал від розграбування. Якщо радянська влада заганяла людей і худобу до колгоспів силоміць, то сучасний сільський кооператив повинен створюватися за ініціативою знизу. Об’єднуючи паї, селяни створюють кооперативи із спеціалізацією в рослинництві та тваринництві.

Проте село нині самотужки не зможе проявити таку ініціативу — немає початкового капіталу. Йому на допомогу повинна прийти держава — вона забезпечує кооперативи пільговими кредитами і дотаціями. В Європі сільськогосподарський сектор дотаційний, тільки у Франції на ці цілі щороку виділяється понад 5 млрд. євро, а нам для становлення села потрібно удвічі більше. Не знаємо, де взяти кошти? Відомо, що на Євро-2012 витрачено близько 80 млрд. грн. То чому б, мобілізувавши духовні і фізичні сили нації, не знайти таких же коштів для відродження агропромислового комплексу України?

У процесі здійснення незавершеної земельної реформи і нагромадження початкового капіталу на селі необхідно розробити та ухвалити ряд законів, що визначатимуть економічну і екологічну безпеку в наземних екосистемах. Йдеться про нагальну потребу розробити, зокрема, закон України про землеробство, який упорядкував би господарювання на орних землях, призупинив би монополію комерційних культур і вимагав би на умовах пряника збереження родючості грунтів та батога — відповідальності за їхню деградацію. Водно¬час необхідно повторно ретельно обстежити землі України з використанням сучасних засобів аналітики, комп’ютеризації та супутникового зв’язку, а також провести масове агрохімічне обстеження земель в обробітку і поза ним. Це дасть змогу на науковій основі скласти їхній кадастр і забезпечити об’єктивну ціну для майбутнього ринку землі.

Екологічну складову найдоцільніше базувати не на територіальному підході щодо ландшафтів (село, поле, ліс, луки тощо), а на басейновому, де за основну таксономічну одиницю приймається басейн малої річки як цілісного організму будь-якого агро- і біогеоценозу. Усві¬дом¬лення цієї істини забезпечить науковий процес послідовного відтворення басейнів малих річок, яких у нас близько 63 тис., враховуючи і більш як 15 тис. їх знищених водотоків унаслідок тотальної розораності українських земель та нерозумних водних меліорацій у ХХ ст. Тим більше що Україна вже підготовлена, щоб розпочати виконувати природовідновні функції.

Ще у 80-х роках ХХ ст. широко впроваджувалося контурно-меліоративне землеробство (КМЗ), що зумовлювало запровадження на землях в обробітку трьох технологічних груп: перша — рівнинні землі з ухилом до трьох градусів, де здійснювалися всі форми рільного землеробства; друга — землі з ухилом до п’яти градусів, де велося грунтозахисне землеробство, і третя група — землі з ухилом понад п’ять градусів, які підлягали залуженню і залісненню. Виходячи з принципів КМЗ, вилученню з ріллі підлягає 8,6 млн. га земель із переводом їх у природні кормові угіддя та під заліснення. І це цілком слушно, адже розораність сільськогосподарських угідь у нас найбільша у світі — 82%.

Рекомендації Мінагропром¬політики і ННЦ «Інститут землеробства НААН» про механізм вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних земель розроблено ще у 2000 році. КМЗ стосується рівнинних і схилових земель яружно-балочних систем, і воно добре укладається в ідеологію відтворення басейнів малих річок. Тому перш ніж визначати ринкові відносини щодо продажу землі, слід урегулювати механізм її виведення з обробітку. Якщо незабаром буде ухвалено закон України «Про ринок земель», контурно-меліоративне облаштування залишиться навіки нездійсненним або такі землі знову доведеться викуповувати.

Тому у процесі наближення до ринку землі на часі ухвалення законів України «Про відтворення басейнів малих річок», «Про встановлення земельних відносин у процесі відновлення басейнів малих річок», де окремо буде сказано про контурно-меліоративне їх облаштування.

Ухвалення відповідних законів, розробка нормативної бази для їх втілення у життя можливі за їх чіткого і оперативного фінансування. З огляду на це, створення єдиного іпотечного земельного банку України — на часі і зумовлено тим, що до нього повинні надходити вся плата за землю, відрахування в екологічні фонди, кредити з цільовим призначенням в агропромисловому комплексі і на природовідновні роботи.

Здійснення цих проектів неможливе без широкого залучення науково-дослідних і освітніх установ, які нині ледь жевріють на безгрошів’ї і відірвані від виробника не зі своєї вини — бо той теж бідний. Тільки наукове забезпечення з відновлюваного землеробства і відновлення басейнів малих річок створить умови для ефективного освоєння сучасних технологій і виведе науку на магістральний шлях розвитку.

Необхідність ухвалення закону України «Про ринок землі» назріває і є невідкладною. Але бажання «купи-продай» у разі поспішності його втілення знову накидає стільки каміння на Українську Ниву, що розгрібати завали вистачить на багато поколінь. Істину сказала одна мудра людина: «Якщо не можеш творити добра, то хоча б не роби зла»

Едуард Дегодюк, Дзеркало тижня. Україна


Запам'ятати мене