Завершення аграрної реформи, ринок землі — інші аспекти

Загальне тло

Аграрні реформи належать до найскладніших соціально-економічних перетворень. Передусім вони переслідують соціальні цілі. Реформи розробляють і здійснюють великі групи фахівців різного профілю, з обов’язковою наявністю в них соціологів, а також представників інших суспільних наук. Ми необачно доручили цю відповідальну ділянку державного будівництва економістам віт¬чизняної школи. Щоправда, вони одержали вагому допомогу з-за кордону.

Своєрідну біблію реформи «Посібник з паювання сільськогосподарських земель і структурної перебудови в сільському господарстві України» було підготовлено американською компанією RONCO Consulting Corporation (2301.M.Street, №9, Suite 400, Washington, DC. 20037 USA).

Допомога країнам з боку США буває різною. План Маршалла свого часу забезпечив економічне піднесення повоєнної Німеччини. Його цілі були зрозумілі — створити в Європі потужну противагу Радянському Союзу, який підсилився під час війни. Успішною була також аграрна реформа в Японії, що відбувалася під наглядом американських радників при військовій адміністрації генерала Макартура. Необхідність економічного відновлення Японії, так само, як і Німеччини, була цілком зрозуміла.

У нашому випадку ми не спостерігаємо успіхів у здійсненні стратегії, розробленої зарубіжними радниками. Очевидно, перед ними стояли зовсім інші цілі: не відновлення соціалістичного господарства, а сприяння його цілковитому зникненню з карти світу.

Можливо також, але малоймовірно, що зарубіжні розробники програми реформування аграрної галузі України недостатньо глибоко знали цільовий об’єкт. Центральна їхня ідея загальної фермеризації стикнулася із зовсім іншою інфраструктурою сільськогосподарських підприємств і системою розселення у великих поселенських структурах — селах. Останні не дають змоги ефективно вести фермерське господарство в розумінні, звичному для західних країн, через значне віддалення землі від домогосподарств.

Нині відбувається активний пошук нових «простих» шляхів подальшого аграрного реформування. Головний із них — запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення. Аргументи на користь ринку землі нечисленні. Найважливіший із цих аргументів — одержання доступу до банківських кредитів для вкладення коштів у сільськогосподарську галузь при використанні землі як застави. Ідея й цілі сумнівні.

Основним гальмом у залученні інвестицій є відсутність чітких і прозорих правил на ринках сільськогосподарської продукції, зокрема «брудні ігри» на ринку зерна. Цю проблему не¬одноразово обговорювали в пресі. Ми очікували можливості ознайо-митися з відповідями Мініс¬терства аграрної політики та продовольства, але вони не пролунали. Очевидно, дуже поважні люди задіяні та зацікавлені в цих процесах.

У недалекому майбутньому проблем з інвестиціями в сільськогосподарську галузь не має бути. Обмеженість земельних ресурсів, триваюче зростання населення планети, стрімке підвищення останнім часом вартості продуктів харчування, можливість застави майбутнього врожаю, розвиток страхового бізнесу знімають потребу використовувати землю як заставу.

Здається дивною логіка витрачання колосальних коштів на купівлю землі лише для того, щоб згодом мати можливість одержати інвестиції у виробництво. Чи не ліпше спрямувати кош¬ти на ці ж цілі, оминаючи інс¬титут застави.

В українського народу є серйозні підозри, що вся ця ідея з ринком землі пов’язана з гострою зацікавленістю незначної частини населення країни та декого за кордоном в одержанні доступу до нерухомості, яка має не відносну, а абсолютну цінність і з часом може тільки дорожчати.

Необов’язковість ринку землі чітко демонструється сільським господарством Ізраїлю, Китаю. З обох країн ми імпортуємо продовольство.

Проблеми ринку землі значно ширші від заявлених владою. Вони стосуються етичних, соціальних, екологічних, культурологічних, демографічних, юридичних і багатьох інших проблем. Це перебудова, ламання всього суспільного організму. Все це потребує глибокої продуманості та, звичайно ж, обережності. Діяти за принципом «бульдозера» тут украй небажано.

Аспект етичний

Із початку аграрної реформи й до сьогодні її ідеологи апелюють до етичних норм історичної справедливості повернення земель тим, хто її обробляє. Ми вбачаємо в цьому певний прояв цинізму.

Слід озирнутися назад — у період колективізації. За 1929—1935 роки експропріювали близько двохсот тисяч селянських господарств. Знищення куркульства як класу обернулося втратами в 1,2—1,4 млн. розкуркулених селян. Понад половину з них — близько 860 тисяч — було депортовано в Сибір і на Крайню Північ. Вижило небагато. Дехто з їхніх нащадків дожили до наших часів і можуть розповісти нинішнім «захисникам» селян багато чого.

Посіпаками каральних органів у селах були комітети бідноти (комбіди). Їхні активісти відбирали в односільчан хліб, майно, житло, брали участь у виселенні. Приводом для розкуркулювання іноді служив добротний дім, не дай Боже під залізним дахом. Долю його мешканців було вирішено. Їх неминуче розкуркулювали, а будинки використовували під контори, сільради, клуби, хати-читальні.

Мій дядько по батьківській лінії, житель села Миколаївка на Катеринославщині, розповідав, як під час хлібозаготівель, що передували тотальному голоду 1933 року, членів комбідів озброїли шаблями. Зі зброєю на боці, що створювало незручності при ходьбі, комбідівці виділялися з маси неозброєних селян.

Холодна зброя мала своєрідне призначення. Нею користувалися як щупами для виявлення прихованого селянами зерна. Судячи з розмаху голоду, який стався незабаром, комбідівці в цьому досягли успіху. Відомо, що від своїх у селі мало що можна було сховати. Репресії 1937 року довершили знищення куркульства. Величезна кількість селян загинула під час Вітчизняної війни.

Так що панам-реформаторам ліпше помовчати про священну місію повернення землі нібито колишнім власникам. Повертати нікому. Хіба що нащадкам членів комбідів. Більшість справжніх власників загинули в Україні при розкуркулюванні, тотального голоду 1933 року, політичних репресій, під час воєнних дій.

Із погляду категорій справедливості й етики залишається незрозумілим, чому право на власність землі сільськогосподарського призначення одержали тільки сільські жителі. Важко працювали? Це правильно. Але тоді можна було розділити на паї вугільні шахти. Праця шахтарів не легша і значно небезпечніша. Кожен одержав би у власність частину забою, а в майнові паї включили б усю наземну та підземну інфраструктуру.

У радянській державі, де 70% бюджету витрачалося на військові цілі, недоплачували всім, а сільське господарство тривалий час було дотованою галуззю, утримувалося із залученням скромних бюджетів усіх громадян. Звідси була дешева ковбаса (правда, далеко не в усіх).

По суті, паювання землі, майна сільськогосподарських підприємств — це великомасштабний обман народу з тієї причини, що новими власниками стали верстви населення, які через бідність позбуватимуться власності, що легко дісталася, і при цьому за низьку ціну.

Таким чином, приватизація землі мало чим відрізняється від ваучерної приватизації: і те й інше — ігри наперсточників. Така «етика» всіх реформ, зокрема аграрної.

Аспект соціальний

Серед першорядних стоїть питання про соціальні цілі аграрної реформи. Їх зовсім не визначено. Соціальне планування, а згодом управління соціальними процесами — необхідні елементи державної політики. Для цілей планування треба знати, які соціальні структури формуються та які процеси відбуваються в сільській місцевості при оренді землі, а також спрогнозувати їхні зміни після приватизації землі великим капіталом.

У сільському господарстві розвинених країн основною формою організації сільськогосподарського виробництва є сімейна ферма. Тому соціальна стратифікація має тут неконфліктний, горизонтальний характер. Приватизація землі відбувається в цьому разі досить просто та безболісно. Зазвичай з великого масиву території випадає окремий незначний її сегмент. Один фермер через певні обставини (розорення, літній вік при відсутності спадкоємців) залишає цю ділянку, а інший вступає у власність. Загальна господарська й соціальна структура не змінюється. При всіх економічних і організаційних перевагах великих і надвеликих господарств цивілізовані країни докладають чимало зусиль і вкладають багато коштів, щоб зберегти сформовані соціально-виробничі структури недоторканними. У нашому випадку вся господарська інфраструктура опирається на великі поселення. Приватизація землі неминуче відбуватиметься в такий спосіб, що села з їхнім населенням рано чи пізно опиняться в оточенні територій, приватизованих великим капіталом. Господарство останнього розбудовується в напрямку освоєння малолюдних, напівавтоматизованих, а згодом і автоматизованих технологій, залишаючи жителів сіл поза великотоварним сільськогосподарським виробництвом.

Посилання на законодавство, яке обмежуватиме розміри приватних землеволодінь, очевидно, не слід брати до уваги, як і заборону на купівлю землі нерезидентами. Власників великого капіталу це не стосується. Ми можемо, приміром, знаючи прекрасні положення Водного кодексу, в реальному житті наткнутися на десятки й сотні кілометрів огорож уздовж берегів морів, річок, озер — там, де, здавалося б, їх не має бути. Те ж саме з державними лісами, де зустрічаються такі ж високі паркани. Ми спостерігаємо цілковитий правовий нігілізм. Можна також не сумніватися, що наші претенденти на скуповування земель колишніх колгоспів і радгоспів знайдуть у писаних законах безліч обхідних шляхів, випадково чи навмисно в них залишених. Пишуть і ухвалюють ці закони люди безпосередньо зацікавлені або на їхні запити.

Нині основними соціальними групами, представленими в сільськогосподарському виробництві, є: власники великих агрохолдингів, керівники приватно-орендних підприємств, фермери, жителі сіл з їхнім приватним дрібнотоварним виробництвом, наймані працівники всіх категорій.

Складна соціальна структура нестійка і конфліктна. Перший традиційний конфлікт виникає між найманими працівниками та роботодавцями.

Ще одна конфліктна зона формується між окремими самостійними підприємствами та активно зростаючими за рахунок їх поглинання агрохолдингами.

На окрему увагу заслуговує напружена, конфліктна ситуація, що виникає між агрохолдингами і дрібнотоварним господарством сільського населення. Поки що великий капітал приватизувати територію сіл не планує. Йому найближчим часом треба буде «перетравити» те, що він одержить у результаті запровадження ринку землі. Проте села, особливо багатолюдні, — для нього сильний подразник. Латифундії з селами несумісні.

Такий конфлікт не новий. У середньовічній Англії періоду буржуазної революції XVII століття селян зганяли із землі примусом. Ці території стали пасовищами для овець, і так було створено сировинну базу для текстильної промисловості, що розвивалася.

У наш час агробізнес більше цікавиться виробництвом зерна та насіння олійних культур. Водночас апетити і наміри аграрної буржуазії не змінилися. Хіба що пом’якшилися способи освоєння територій.

В одному з відомих аграрних журналів ми звернули увагу на висловлювання одного з великих орендарів (100 тис. га). На запитання про його відносини з власниками паїв і селами відповідь була такою: «Село, як заведено розуміти село, існувати не повин¬но. Прийнятний будь-який американський варіант. Ми можемо зібрати людей, побудувати їм соціальні містечка за бюджетні кошти й нехай люди там живуть. Людей похилого віку — на перші поверхи, молодших — на другі. Забезпечити всім необхідним, шляхами, газом, нормальною лікарнею. Якщо зібрати п’ять-шість сіл, то послуги, торговельна інфраструктура — це й буде зайнятість».

Очевидно, американські варіанти згадувалися невипадково. Там є щось, що нагадує пропонований проект, — індіанські резервації. Дуже схоже.

Ми в жодному разі не засуджуємо думку автора такого плану. Вона відображає класове мислення земельної буржуазії, чи то в XVII чи то в XXI столітті. Добре все-таки, що такий проект у доступній для огляду перспективі нездійсненний. Просто в держави не буде на нього коштів.

Зважаючи на це, не можна не звернути уваги на величезну господарську, соціальну, культурну, демографічну, екосистемну роль сільських територій у житті країни.

За всієї поваги до великого аграрного бізнесу він є сферою діяльності, спрямованою виключно на одержання прибутку. Іншим він бути не може. Село з дрібнотоварним виробництвом є соціумом, що історично склався на цій території. Його економічна роль послідовно скорочується. Обсяги відтворення капіталу тут обмежені.

Основне значення цієї території та її жителів полягає у відтворенні держави як такої, у її самоідентифікації серед народів і культур світу.

Глобальні процеси у світі діють таким чином, що сільське населення послідовно скорочується, а міське зростає. Неминуче прискорення депопуляції сільських територій через запровадження ринку землі вкрай небажане. Нові землевласники, судячи з настроїв потенційних покупців, із селами та їх населенням особливо не церемонитимуться. Ці добродії більш жорстокі та прагматичні, ніж поміщики початку XX сторіччя. Тим більше що в трудових ресурсах села нові землевласники зацікавлені мало.

Ми не ставимо часових рамок остаточної латифундизації господарства України, але наприкінці цих процесів дуже ймовірно, що держава втратить можливість управляти своєю територією.

Рано чи пізно державі доведеться розв’язувати складні проблеми сіл без жителів і, відповідно, з жителями, але без землі, та, нарешті, територій без сіл.

Святе місце порожнім не буває. Прийдуть інші.

Аспект екологічний

Стрімкий неконтрольований розвиток великого агробізнесу як правило пов’язаний із проблемами погіршення екологічного та санітарного стану аграрних територій. Оскільки повітряний басейн над країною єдиний, то це стосується всього населення.

На початку аграрної реформи до фонду паювання було внесено всі категорії сільськогосподарських земель, у тому числі такі, на яких виробнича діяльність у сучасних умовах збиткова.

Перед цим «великим» переділом їх слід було залишити у власності держави і поступово ренатуралізувати: насадити ліси, перевести в лукопасовищні угіддя, збільшити площі заболочених територій, національних парків. Здійснити такі програми в умовах, які складуться після запровадження ринку землі, буде вкрай складно.

Особливу увагу слід приділити необхідності збільшення лісистості території. Вона недостатня для компенсації несприятливих кліматичних процесів і погодних явищ, пов’язаних із глобальним потеплінням. Є чудовий наочний дослід, здійснений В.Докучаєвим у заказнику «Кам’яний степ» у Воронезькій області. Там під захистом лісових насаджень урожайність зернових перевищує таку на незахищених лісом територіях на 12 ц/га.

У Поліссі природа на безгосподарність відповіла миттєво. Занедбані землі заростають лісом і частково заболочуються. Можливо, це й на краще.

Занепокоєння викликає виснаження земельних ресурсів. Можна скільки завгодно говорити про небувалі врожаї, але факти такі, що з тонною пшениці з грунту виноситься 70 кг основ¬них елементів мінерального живлення рослин. Відновлюється по країні максимум четверта їхня частина, та й то здебільшого у формі азоту. Польові досліди свідчать, що запаси фосфору, накопичені в грунті за радянський період, без систематичного поповнення виснажуються протягом десяти років.

Розвиток великих і надвеликих експортно-орієнтованих господарств із вузьким набором оброблюваних культур неминуче пов’язаний із погіршенням екологічної ситуації в агроландшафтах. Спрощені агроекосистеми потребують для підтримання їхньої стійкості інтенсивного застосування пестицидів.

Сучасні препарати використовуються в малих кількостях, але їхня токсичність стосовно цільових об’єктів надзвичайно висока. Виходячи з біологічної спільності всього живого на планеті, слід вважати, що все токсичне для рослин, грибків, мікроорганізмів тією чи іншою мірою токсичне і для людини. Механіз¬ми пристосування до хімічного стресу в неї найслабші.

Авторові довелося в Польщі ознайомитися з оригінальним експериментом. Там на спеціально виділених ділянках протягом 40 років вноситься триазиновий гербіцид у дозах 10 і 20 кг щороку при рекомендованій дозі 3 кг. Через 40 років після внесення відповідно 400 і 800 кг препарату більшість видів рослин набули до нього стійкість. Окремі популяції щириці витримують 60-разову дозу його внесення. Дуже швидко пристосувалися мікроорганізми. Це до того, що природні об’єкти з короткими життєвими циклами пристосовуються швидше, ніж люди.

Нарощування хімічного пресингу супроводжується появою серед об’єктів впливу резистентних форм, що, у свою чергу, провокує подальше посилення заходів щодо захисту рослин тощо. Коло замикається. До ускладнення агроекосистем заради посилення їхніх природних захисних функцій великий аграрний бізнес не пристосований. Особливо складно його контролювати в тому разі, коли власники бізнесу живуть у Канаді, США, десь на островах Атлантичного океану. Такі вже є.

Аспект політичний

Аналізуючи перебіг аграрних перетворень, не можна уникнути оцінки їх політичних наслідків. Існує небезпека виходу великих земельних власників за межі законодавчого поля країни. Це почасти визначається структурою політичного класу, який у тих самих особах представляє великий бізнес і вищі ешелони влади.

Високий ступінь концентрації капіталу в сільськогосподарській галузі небезпечний потенційною можливістю монополізації окремих секторів продовольчого ринку. Група монополістів може шляхом маніпуляції цінами і масою продуктів харчування управляти політичним кліматом у країні. Існує думка, що жовтневого перевороту 1917 року можна було б уникнути, якби в Петрограді не було перебоїв із підвезенням хліба.

Не можна скидати з рахунків перспективу підвищення цін на продукти харчування. В їхню собівартість неминуче додатково включаються витрати на придбання землі. Це також не сприятиме поліпшенню політичної та соціальної ситуації в країні.

Продовольство — це дуже сильний чинник політичного впливу і тиску. Ним успішно користувалися й користуються окремі країни дотепер.

Аспект кримінальний

Напередодні запровадження ринку землі офіційна пропаганда замовчує сутність процесів, які за цим відбудуться. Об’єктом купівлі-продажу стає не просто товар на ринку, а територія країни, що має особливі властивості та цінність. Фактично йдеться про великий переділ унікальної власності. У багатьох іще свіжі в па¬м’яті події попереднього переділу. Він, як пам’ятається, був жорс¬токим і навіть кривавим. Ак¬тивну участь у ньому брало кри¬мінальне співтовариство. Для країни, де в недалекому минулому мільйони людей пройшли через в’язниці й табори, це не дивно. Тому можна припустити долучення кримінальних елементів і до переділу земельної власності.

До такого припущення нас підштовхнула НП, що мала місце навесні нинішнього року в одному з районів недалеко від столиці.

У будь-якому районі між керівниками аграрних підприємств існує негласна угода, своєрідна неписана конвенція про рівень оплати за орендовані паї. Всі її неухильно дотримуються, але іноді можливі збої.

У травні, коли поля вже було засіяно, в одному із сіл з’являється «особа кавказької національності» і пропонує власникам паїв значно вищий рівень оплати та стимулює цей процес завдатками. Ряд власників паїв вирішили не упускати своєї вигоди й переадресували їх новому, більш щедрому орендарю. Таким чином сформувалася певна площа в межах уже освоєної сівозміни і засіяних полів.

Незважаючи на це, новий орендар з метою затвердження своїх прав приганяє агрегат і починає переорювати вже засіяне бурякове поле. Кожен, хто хоч трохи обізнаний з аграрними технологіями, розуміє, які величезні кошти в кожний гектар поля вже вкладено. Природно, керівник підприємства прибуває на місце інциденту зі своїм сином, який стає на шляху орного агрегату. Той не зупиняється, і хлопця ледь устигають вихопити з-під коліс.

Порушник «конвенції» прибув не сам, а в супроводі шлейфа машин, тобто з «бригадою» співвітчизників. Відразу ж увімк¬нулися мобільні телефони потерпілої сторони, і до місця події підтяглася інша «бригада». У полі по обидва боки зібралося 18 машин. Усі добре укомплектовані необхідними засобами захисту та нападу. Щоправда, до стрілянини не дійшло. Розійшлися мирно. Картина, гідна детективного серіалу. Це серед білого дня, у столичній області, у наші дні.

Місцеве керівництво про ці події знало, але було попередньо «підгодоване» нападаючою стороною і тому не втручалося. А було зобов’язане. От у таких умовах ми вступаємо в ринок землі.

Подібні події відбуваються з тієї простої причини, що корумпованим адміністративним і судовим органам ніхто не довіряє. Недержавні структури вирішують такі проблеми надійніше, швидше та ефективніше.

Немає сумнівів, що у разі запровадження ринку землі досягнуті відносна рівновага і спокій будуть порушені. Можна також припустити, що багато операцій з купівлі-продажу землі здійснюватимуться під силовим тиском кримінального характеру. Добре, якщо обійдеться без жертв.

Особливу увагу привертатимуть успішні збалансовані підприємства, яким протягом усього періоду реформування вдавалося зберегти інфраструктуру, організувати гарний менеджмент, зберегти й підвищити родючість грунтів. Знайдеться чимало охочих, щоб розірвати їх на частини або просто відібрати налагоджений бізнес. Це окрема проблема збереження цілісних агрокомплексів у межах існуючого землекористування. Механізмів її розв’язання не запропоновано.

Багаті та бідні

Селянство від ринку землі нічого не виграє. Звичайно, селянству гроші потрібні, але більше необхідні робочі місця, і не в Італії чи Португалії, а тут, у себе на батьківщині. Їх ніхто не гарантує. Таких планів немає. Усі активно зайняті агробізнесом. Селами ніхто не займається. Відсутня прийнятна концепція не те що їх розвитку, а навіть збереження.

Кошти, які селяни зможуть одержати від продажу паїв, якщо не брати до уваги передмість великих міст, будуть невеликими. Цих коштів буде недостатньо для будівництва будинку, придбання квартири або оплати дітям вищої освіти. Гроші швидко розійдуться у разі хвороби когось із членів родини або якщо буде весілля. В остаточному підсумку бідні залишаться бідними, а багаті ще більше збагатяться.

Ризики глобальної економічної кризи

Не можна також не звернути уваги на ризики, пов’язані з часом запровадження ринку землі. Судячи з останніх повідомлень із головних світових бірж, це період нестабільності світової економіки та її фінансово-кредитної системи. Цей період може бути тривалим.

Це далеко не найкращий час обміну землі на будь-які грошові знаки. Щодо доларів, то їх американське казначейство може надрукувати в будь-якій кількості. Саме за подібні нестабільні еквіваленти вартості наші реформатори мають намір виманювати у безталанних землевласників їхню земельну власність.

Слід враховувати наявність у світі так званих гарячих грошей, у тому числі нагромаджених нашими співвітчизниками в офшорних зонах. Тим або іншим способом, рано чи пізно вони знайдуть шляхи до виставлених на торги земельних ресурсів України. В один прекрасний момент усі ми можемо опинитися на чужій території.

Чи був у держави інший шлях, окрім ринку землі? Звичайно ж, був. Про це писали багато економістів і просто мислячі громадяни. Альтернативою була державна власність на землю з правом її тривалої оренди для будь-якого активного кваліфікованого громадянина. Були пропозиції передати землю сільсь¬когосподарського призначення в управління Пенсійному фонду з подальшою передачею її в оренду цілісними комплексами. Одночасно було б розв’язано проблеми наповнення ПФ.

Таким чином, нашій увазі пропонується спрощена, суто економічна модель розвитку агро¬комплексу країни без урахування соціальної, демографічної, екологічної, культурної, політичної, правової та інших необхідних її складових. Земля виставляється на торги в умовах повальної корумпованості чиновництва і сильних позицій криміналітету, а також нестабільності світової фінансової системи. Зовсім не враховується той факт, що в селах поки що проживає понад 30% населення.

Ми пішли шляхом створення надзвичайно напруженого конф¬ліктного соціального середо¬вища. Добром це не скінчиться.

Поки матеріал відлежувався і правився, автор побував у право¬бережних лісостепових райо¬нах Київської області. Події навколо землі розвиваються у такий спосіб. Дізнавшись про те, що в земельному законодавстві закладено умову не продавати землю нерезидентам, іноземні покупці значно активізувалися. Практично в кожному господарстві, яке не увійшло до агрохолдингів, побували іноземні покупці. Купують не землю, а господарства разом з орендованою землею. Географія претендентів-покупців дуже широка: Англія, Іспанія, Італія, Сербія, Словач¬чина, Німеччина, Австрія, усі Скандинавські країни (особливо активна Норвегія), Туреччина, арабські країни. Склалися і ціни. Господарство оцінюється у два-три чисті річні прибутки. Чимало нинішніх власників аграрного бізнесу перебувають у глибоких роздумах, і зміст їх такий: «Чи не краще продати свій бізнес іноземцям за пропоновану ціну, ніж чекати, поки запровадять ринок, з’являться свої покупці з південних, південно-східних провінцій і відберуть його практично задарма».

Нинішня держава втратила здатність захищати свою землю. Торгівля землею в нинішніх умовах загрожує втратою національного геополітичного простору. Команда реформаторів, очевидно, живе в якомусь віртуальному економічному просторі, і реальності такої ситуації не припускає.

Анатолій Малієнко, Дзеркало тижня. Україна


Запам'ятати мене